Сегодня в смт Діброва 28.03.2024

Рука, зігнута в лікті

Уривок із книжки "20+1, або Земля мертвих" Павла Вольвача
У Видавництві Старого Лева виходить книжка Павла Вольвача "20+1, або Земля мертвих".
 Ішов до цієї речі довго, а написав за 10 місяців, каже автор. Це досвід душі. За ним добрячий шмат життя. А писалося швидко, бо карантин сприяв. Однак я потроху переміщався в просторі: Запоріжжя, Ужгород, Київ. Дехто з персонажів зринав дуже зримо, чулися голоси. Дехто снився, щось говорив, але розпливчасто як крізь воду.
Написане показував двом людям, смаку яких довіряю, Михайлові Бриниху й Марії Чендей-Трещак, доньці письменника Івана Чендея. Вона переконала, що маю видати цю книжку.
Це люди, які трапилися в житті й у той чи інший спосіб залишили неперебутній слід. Два десятки історій, галерея постатей. Вони різні за всіма параметрами: письменник-шестидесятник Микола Вінграновський і натхненник гурту "Вася Club" Василь Гонтарський. Один із найяскравіших представників українського дисидентського руху Валентин Мороз і поет Борис Олійник. Нонконформіст Микола Холодний і друг юності Єгор. Напівкримінал Йога й андеґраундний художник Мирослав Ягода.
Мені хотілося трохи змінити загальне сприйняття, підважити канон. Вияскравити гідні постаті, які чомусь відсунуті в затіння. А деякі "ікони" якщо й не зняти, то хоча б похитнути

Ця фотографія згодом десь пропала, але вона точно була. Кілька молодиків стоять у ряд, посміхаються. Мені вони здавалися дядьками, хоча, думаю, мали десь по 2530 років. Один із них, крайній чорновусець, вирізнявся незворушною міною, а ще тим, що одну руку згинав у лікті, прикладаючи до згину іншу.
Незнаний жест мене зацікавив. Батько пояснив, що дядько у такий спосіб показує розмір впійманої рибини. Він, мовляв, затятий рибалка. Звали дядька Миколою Холодним. Я запам'ятав.
Пізніше я натрапив у батьковій шафі на аркуші з машинописними віршами. Лежали вони в найнижчій ніші, де батько тримав видання, привезені його братами, моїми стриями. То був, переважно, самвидав, тобто щось заборонене, як я розумів, зокрема, й по батьковому стишеному голосу. Вірші належали Миколі Холодному. Фотографічному дядьку з жестом, який під ту пору я вже тямив без рибальських евфемізмів. З віршів дещо пам'ятаю й потепер:
У непосидящого трудящого
Пахнуть димом з печі облігації…
Вірші Холодного з якогось часу з батькової шафи зникли. Іван Васильович, у чиє суперечливе єство припливами вселялася відвага й схожими спазмами накочував переляк, періодично від крамоли позбавлявся. При згадці про особу Холодного він кривився.
 Оббрехав Івана Макаровича. На хлопців щось молов…
Я знав, що мова про Івана Гончара, скульптора й колекціонера, збирача української старовини. Щось проти нього Холодний свідчив, як і проти деяких інших людей, коли каявся у 1972 році. В мене був буклет скульптурних робіт Гончара, а серед батьківських фотографій зберігалося кілька світлин, на котрих мої стриї й дядько Микола Горбович позували у справдешніх козацьких одностроях із гончарівського зібрання. На дядькову Миколину лисину, в яку я малим полюбляв поціляти щиглями (а він чомусь це терпів), була насунута смушева шапка зі шликом, а за поясом, як і в інших фігурантів, стирчали пістолі. Холодного на фото не було. З ним, як я зрозумів, історія була не тільки темна, а й некрасива. Основне він "поплив", змушений був відректися від ідеалів і друзів. Батько говорив про це, аж складки врізалися між бровами. Стриї відгукувалися стриманіше, уникаючи гострих оцінок. Баба Христя в селі, натрапивши на горищі на якісь "бамаги", селянським чуттям втямила, що за них її синам можуть приснитися кислиці, тож і Маланюк, і Грушевський, і брошури доби українізації, й різномасні самвидавчі машинописи повмазувалися глиною в сінешну стіну, де колись було вікно. Відсунутий обставинами, таємничий Холодний подаленів, проте з уяви й пам'яті не зник. Навіть його злам, його відступ додавали образу трагічних сполохів.

У доармійський мій період вістки про Холодного просочувалися дуже скупо. Вигнаний із Києва, він на якийсь час осів у Вінниці. Там же в той період жив і вигнаний із партії Горбович, змушений перебратися із Запоріжжя. Стрий Федір приїздив до нього і вдвох вони провідували Холодного. Дядько казав, що все було чинно. Холодний мав хорошу квартиру. У квартирі стояло піаніно. Після армії, гостюючи в стрия в Києві, я поцікавився Холодним.
 Та живе…
 А пише?
 Не знаю. У нього були якісь труднощі, з Він­ниці втік в Остер, ми збиралися помагати. Але я зустрів Сверстюка, Сверстюк сказав: "КГБ його купив хай він його й годує".
 А щось із його творів у вас є?
 Було, дядько стишив голос. Останньою відвіз Миколину працю "Про душу в пісні і пісню в душі", закопав на городі в тещі…
У відступництво Холодного вірилось і не вірилось. Ставити йому щось на карб я не міг і не хотів. Та й інтерес до постаті поета, який умудрився бути нерадянським у радянський час, переважав усе інше. Холодний здавався якимось літературним Боббі Фішером, який і після відходу в тінь лишається непереможеним, а об'явившись у будь-який момент, ще дасть фору будь-кому з тих, хто всі ці роки викаблучувався на кону, старшим і молодшим. Як Фішер, повторюю. Або Джордж Форман, що, повернувшись у ринг, став чемпіоном-супертяжем у 45. Або, зрештою, як старий бродяга, що під скептичні ухмилки бере гітару в малоліток десь на агітмайданчику чи за столом-"козлятником", у мої юні часи так бувало, а через пару хвилин віддає під захоплені покивування й пере́зирки. Коли ось тільки він знову з'явиться, той загадковий поет-ексцентрик, і що для цього в житті має статися?
З Фішером-Форманом я зустрінуся взимку 1997 року на платформі станції метро Лівобережна. З-під лисячої шапки Холодного, величної, ніби туркменська папаха, поблискувала прозелень очей, ніс бадьоро рожевів на кінчику. Ми пішли до чоловіка на прізвище, здається, Мойсеєв, з яким і з'явився опальний поет. Стариком Холодний не виглядав, і це радувало також. Вуса, які виткнулися вже в квартирі, коли розмоталося багатошарове кашне, сріблилися сивиною, але що ж. Очі світилися молодо, компактний Костьович тримався жваво й приязно.
 Я, коли поїздом їздив у Крим, у Запоріжжі вночі вискакував горілки з одним купить, позирав на мене Холодний. Там ще й дівка була гарна, але адреси не взяв. Ти тоді ще й до школи не ходив, мабуть. А тепер ось, розумієш, "Марґінес" читаю й цитую знайомим…
Одна половина обличчя в Холодного була червоняста, чи то з морозу, чи від збудження. Інша, зі шрамом у рожевих патьоках шкіри, що ніби підпливла від опіку, змазавши чіткість рис. "Чеемте" так казав стрий про ту пригодоньку товариша "чєрєпно-мозговая траума", наслідки повоєнного дитинства, з якого Холодний виборсався ще й без пальця на руці.
Я сидів, розм'якаючи в теплі, вколисуючись голосами. В мене тоді теж був період надій. Символ епохи, найсміливіший, найекстравагантніший, найрозкутіший поет андеґраундного шістдесятництва (а може, й не тільки), сидів навпроти, ворушив губами й акуратні вуса з просіддю теж ворушилися, і це був не сон.

Коли я зустрів Холодного восени 1999 вже живучи в Києві, він продовжував на щось втомлено сподіватися. Найперш, хотів перебратися до столиці, з якої був свого часу незаконно виселений після виключення з університету. Хотів Шевченківської премії, на яку його, здається, таки номінували за поему "Махно". Написав її Микола Костьович після нашої поїздки до Гуляй-Поля та гостин у внучатого племінника Махна, Віктора Яланського. То була колоритна подорож, на Холодного вона справила враження, особливо хата Махнового брата Карпа, стара, глинобитна, зі сволоками й черепичним дахом, де раніше був штаб і де ми сиділи з господарями, при борщі й чарці, а з численних фотографій по стінах на нас дивилися родичі й сподвижники, як ті ж Лепетченко чи Куриленко, з шаблями й мавзерами, та й сам Батько допитливо наставляв крило чуба.
Поему Холодний чомусь називав "симфонією", вона друкувалася в "Кур'єрі Кривбасу". Це були сутінки таланту, повернення Фішера не відбулося. Та й не могло відбутися. Все було зрозуміло ще з книжок, виданих в новій Україні. У старій добі він був крамольним поетом із небезпечною славою, у потоках і протягах якої, у карколомних за́крутах його було збито з ніг. У сподіваних нових часах, як виявилося, для літератури звужувався простір, а для Холодного, от саме для нього, простору і взагалі не ставало. Хіба, може, ніша труни. Він не втрапляв у новий час, як не старався, аж тріскаючи швами старофасонних кльошованих брюків із такими ж старомодно врізаними кишенями. "Інші часи інші запахи" як казав академік Погребняк, учитель мого стрия. Сам Микола Костьович, думаю, це теж розумів, вловлював волосинками акуратних посивілих вусів, ніби радарами. Стрічався він мені в Києві все більш набурмосеним і дражливим. Дражливитися йому взагалі було легко, це я засвоїв ще із Запоріжжя, з Хортиці і пресбару в будинку преси починаючи. А про рейд до Гуляй-Поля то вже й мови нема. Точніше, трохи є у "Снах неофіта".
На вечорі до 60-літнього ювілею, котрий пройшов у будинку письменників і напередодні якого Холодний жалівся мені, що немає за що купити нові туфлі, не було нікого з класиків-шістдесятників. Із молодших літераторів Ірванець та я. Про якесь медійне висвітлення годі й говорити. Представник одного з кандидатів у президенти України подарував ювілянтові кавоварку. Після вечора в одному з приміщень був запланований фуршет. Насуплений Костьович став на дверях і провадив власний фейс-контроль, завертаючи всіх "стололазів". За чаркою, де були Череватенко, Кореневич, експолітв'язень Овсієнко, здається, Мушкетик, Костьович знову читав вірші. "Переночую, й завтра на Чарнігів" казав мені в кінці, все так же суплячись.
Стосунки наші з часом очікувано дали тріщину. Причина ніби зрозуміла: поганий характер Холодного (це ще м'яко сказано, дехто вважає характер Костьовича нестерпним). Клякнувши над цими рядками, я раптом дійшов простої, як лопата, думки: "А ти ж нітрохи не кращий…" Та ще й молодший на чверть століття. Я дещо зробив для Костьовича за його земного життя, і вже після, а от за розсвареність ту таки неприємно. Прикро і ще за один момент. Холодний про нього навіть не підозрював. Справа в тому, що якоїсь осені я його зустрічав в Острі. Точніше, на остерському базарі. Опинився я там у компанії з Вінграновським, який гетьманував на передньому сидінні, поетом Качаном, і Іваном Павловичем Дулею за кермом нашої сріблястої "Тойоти". Їхали ми на Лутаву, урочище на Десні, де збиралися провести кілька днів.
 В Острі найсмачніший хліб, значив маршрут Вінграновський ледь не від Троєщини. Промовляв, ніби похрустував кіркою, аж дух теплий чувся. Заїдемо на базар, скупимося, а вже звідти…
Поки Іван Павлович вибирав товар, я пройшовся базаром. Кілька рядів довгих столів на стовпчиках, між ними вже не густий, підобідній базаровий люд.
Руду лисячу шапку, що раптом вигулькнула з іншого боку прилавку, не впізнати я не міг. Тим більше, що в комплекті до неї додавалася й дублянка. Холодний ніби перенісся з метро Лівобережна, Мойсеєва хіба бракувало. Костьович поволі сунув уздовж прилавків. Я, сковтнувши радісний вигук, крутнувся до машини.

 Миколо Степановичу, там Холодний!
Вінграновський, ворухнувши нижньою губою, незворушно дивився на мене.
 Може, покличемо його? Та в машині, та той, по чарці… Може?..
Микола Степанович ворухнув губою вдруге.
 Павло… Вінграновський посміхнувся, втоплюючи підборіддя в шию. Хай він собі йде. Як ви казали, Ілля його називає: "Коля Прохладний"?
Вернувся Дуля з хлібом. Холодний, обійшовши ряд, поволі йшов іншим, рухаючись в наш бік. Шапка руділа й наближалася.
 Ох ти й-йо! Яка шапка! Хоч ще й не холодно… Вінграновський, відвернувшись від бокового вікна, зітхнув. Я йому не можу пробачить Ніну Матвієнко. Та й Івана Макаровича… Тож хай собі він іде на прогулку, а ми поїдемо на Лутаву, де, де… Микола Степанович добирав слова. Де не ступала нога Холодного, от!
Машина рушила, змазавши вихлопним димком базарчик. Між негустого люду пливла шапка, тепліла в похмуре небо, а під пахвою пливла паляниця, тепліла теж. Так і запам'яталося. Так не зустрілися Микола Степанович із Миколою Костьовичем.
Холодного звела зі світу горілка, так думаю. В останні свої часи Костьович іноді пускався берега. Міг трапитися й побутовий конфлікт. У якісь спецоперації системних сил я не вірю. Убивають небезпечних. Як Чорновола. Як Героя Радянського Союзу Ярослава Горошка, "батька" українських морських котиків-спецназівців, який у 36 років загинув, втопившись (!), і сам генерал Скіпальський, втомлений від власного професіо­налізму, запевняв, що, мовляв, таки да, справді, інфаркт, щоб ви не сумнівалися, на жаль, уви, отнюдь. Або як п'ятьох молодих політологів, серед них і мій знайомець-троєщинець Сашко Маслак, котрі верталися з конференції в Польщі і на їхню автівку вискочив із ранкового туману якийсь каміон під Рівним. Холодний був небезпечним років за 3040 до своєї смерті. Небезпечним по-справжньому. Його вплив на проукраїнськи жевріючу частину суспільства, особливо на молодь, був найдієвішим. Більшим, ніж у Світличного, Сверстюка, Чорновола, не кажучи про Стуса, навіть більшим, ніж у Дзюби й Валентина Мороза. Поетичне слово в умовах інформаційно-ідеологічного вакууму не має конкурентів. Та ще таке, як у Миколи Холодного, що вганяється в свідомість, ніби цвях. "Від його віршів, як казав мені Микола Горбаль, закипала кров".
Градус поетичної сміливості, явлений Холодним у кінці 1950-х (!) на початку 1970-х є безприкладним. Це факт. І саме тут, на моє переконання, криється кінчик голки, на якому якщо не смерть, то фіаско Миколи Холодного. Справа в невідповідності, в зазорі між безстраш­шям літературним і суто фізичним. Перепади виявилися настільки відчутними, що розірвали особистість навпіл. У той прозір, певно, "гебе" й давило, і тиск той був особливо вигадливим. Можливо, далася взнаки тонкість психічної конституції, як то часто буває з поетами. Тичина, наприклад, плакав, коли сусіди з горішнього поверху голосно гупали черевиками, заважаючи зосередитись над рядком. Може, на психіку вплинула згадувана ЧМТ. Я пам'ятаю розповідь стрия Петра, який мав зустріч із Холодним взимку 1972-го, в розпал арештів. У Миколи тремтіли руки, казав стрий, він зацьковано озирався, а пляшку самогону, яка була при нім і яку на початку планувалося розпити, вилив в урну прямо посеред Хрещатика.
 Петре, нас із нею загребуть! У мене вдома, в Микуличах, вони вже були. І тут пасуть назирці, я знаю!
Поза тим, Холодний роками ходив по лезу, дражнячи владу й "гебе". 1968-го був арештований і сидів у Лук'янівській тюрмі. Два тижні, але сидів, і на "шлях виправлення" стати не поквапився. Під час другого арешту, в тюрмі КГБ на Володимирській, тодішній Короленка, трапився епізод, який міг стати для Холодного визначальним. Сталося так, що під час прогулянки, у прогулянковому дворику разом із Холодним, через стіну, опинився Стус. Він почув голос Холодного із сусіднього боксу і почав голосно декламувати його вірші. Чомусь мені так здається, що в той момент Холодний таки мав відчути себе прапором, хоч на трохи. Горнє повітря мало влетіти в бетонові закапелки і, вчуте лише Холодним, торкнути його за рукав сорочки чи светра в чому він там був одягнений думаю, ще в домашньому, не в зеківській робі. Але осяяння не сталося. Воно трапиться з його сусідом, з іншого боку тюремної стіни, трохи не там і дещо пізніше, але трапиться неуникненно.
Як чесний прозаїк пише про власний досвід
Наша література це степ. Багато вільного місця і мало насправді хороших авторів. Ті, які де-не-де існують, усі приблизно однакового статусу і можливостей, каже письменник Михайло БРИНИХ, 46 років. У Павла Вольвача завжди відзначав вміння знаходити точні деталі й органічно та промовисто малювати зримі образи. Може вловити елемент одягу, жест, характерні слова і завдяки таким нібито дрібницям створити портрет. Щоб ми його героя побачили, як вживу.
Хист портретиста ближче до поезії, ніж журналістики. Може ускладнити життя будь-якому письменнику, й рідко навпаки. На щастя, Павлові ремесло не заважає добре відчувати слово й витворювати прозовий живопис. Характерний, цікавий і поетичний, безперечно.
Вольвач як чесний прозаїк здебільшого пише про власний досвід. Про те, що безпосередньо знає. Його книжки великою мірою автобіографічні. Свого часу в дебютному романі "Кляса" відкрив для літератури український індустріальний схід рельєфний, тактильний. Змалював Запоріжжя кінця 1980-х реалістично й водночас очуднено, охудожнено. Наступний роман "Хрещатик-Плаза" був про Київ 2000-х.
Книжка "20+1, або Земля мерт­вих" здалася незвичною, не схожою на все, що я читав досі. Цікава жанровим новаторством. Не пригадую, щоб у нашому письменстві хтось пробував зробити подібний синтетичний твір. Це суміш мемуарів, автобіографічної прози та есеїстики.
Вольвач розповідає про знакових для нього людей, а через них про себе і своє становлення як письменника. Здебільшого літератори не люблять розкривати аж так свої потаємні закамарки. Показувати, хто вплинув, як позначився на їхній долі, до чого спричинився.
Збірка складається з текстів про різні постаті. Більшість класики української літератури. Зокрема хрестоматійні, яких знає кожен школяр. Дисиденти, про яких усі писали, але не так. Але є персонажі, про яких, окрім Павла, ніхто ніколи не згадав і тим більше не написав. Наприклад, його друзі із запорізької молодості, які належать до місцевого криміналізованого простору. Люди зовсім іншого стилю життя й гарту. Але які були теж чимось важливі для автора.
Мені здається, тут немає наміру створення нового, альтернативного канону. Йдеться про особистісний перелік важливих персон. І так сталося, що в Павла в житті були взаємини з багатьма людьми, які нині увійшли в підручники.
Найбільше сподобалися два тексти. Окремо про Миколу Вінграновського та його дружину Олександру. Вольвач належав до близького кола друзів цієї родини. Написав красиві та глибокі портрети, яких ніде більше не прочитати. Створив живі, фактурні образи. Його хист портретиста уповні розкривається саме тут.
текст: Ілля ПРОКОПЕНКО

По материалам: https://gazeta.ua/articles/culture-journal/_ruka-zignuta-v-likti/1023646

Смотрите также